Спір навколо львівських картин у Польщі: що насправді сталося?
Новина про претензії на українські картини, які зберігаються у Польщі, вже знайшла свою популярну форму у медіа.
«Польща може не повернути Україні частину картин, вивезених під час війни», — так повідомляв УНІАН 25 липня.
«Поляки заявили претензії на дві картини львівського музею», — заголовок іншого українського видання.
А 11 серпня Українська служба Polskiego Radia пішла ще далі, заявивши: «Жодна країна більше не ризикне залишати свої культурні скарби на зберігання у Польщі».
Історія з претензіями: суть конфлікту
Механізм знайомий: приватний спадкоємець звернувся до польського суду — і раптом маємо інформацію, що Польща не віддає українські картини. Проте за цією подією ховається набагато складніша та цікавіша історія. І саме для українських музеїв — надзвичайно важлива.
Походження картин і спадкоємці Князів Любомирських
Розмова йде про два твори із державної частини Музейного фонду України, що зберігаються у Львівському історичному музеї. Це — «Портрет Роксолани» невідомого художника XVI століття та «Портрет молодого чоловіка» Алоїзія Райхана, написаний у 1850 році. Ці полотна, разом із сотнями інших предметів, нині перебувають у Польщі в рамках виставкового проєкту «Пограниччя Європи. Зі скарбниці Львівського історичного музею».
Претензії з боку нащадків Князів Любомирських не є новими. У 1823 році князь Генрик Любомирський заснував у Львові родинний музей, пізніше пов’язаний із Оссолінеумом. «Портрет Роксолани» вже у 1837 році було передано до Музею князів Любомирських. Після встановлення радянської влади музейну систему Львова реорганізували, й у 1940 році частину збірок ліквідованих установ, зокрема Музей князів Любомирських, передали Львівському державному історичному музею.
Отже, справа не про випадкову картину, на яку хтось претендує, а про комплексну історію власності, радянську націоналізацію та тривалі спроби спадкоємців повернути сімейне майно.
Чому претензії стали актуальними саме зараз?
Пояснення просте: картини опинилися на території Польщі.
Переміщення музейного експоната через кордон не означає лише зміну його місцезнаходження. Воно переносить предмет у абсолютно інший правовий простір зі своєю системою судів, правилами захисту позовів, арешту та механізмами охорони позикових експонатів.
Наприклад, у Польщі діє спеціальний інститут — immunitet muzealny, що захищає іноземні культурні цінності, тимчасово ввезені для експозицій. Та за інформацією польського видання Rzeczpospolita, не вдалося знайти доказів оформлення цього захисту для виставки у Слупську.
Це вже друга подібна історія. У 2024 році інший спадкоємець Любомирських спробував забезпечити позови щодо дванадцяти картин львівської колекції, коли вони експонувалися у Варшаві. Тоді виставку закрили передчасно, а твори повернули до Львова.
Системний виклик для українських музеїв
Це не справа окремого музею або директора, який міг не врахувати нюансів. У 2022 році українські музеї врятували колекції якомога краще, доступних шляхів: через професійні контакти, домовленості з закордонними колегами, підтримку фондів і донорів. Механізми державної евакуації формувалися вже в процесі війни.
Варто зауважити, що Кабмін офіційно схвалив порядок евакуації музейних фондів під час воєнного стану тільки в лютому 2026 року. Тож значна частина музейних предметів встигла потрапити за кордон без формалізованих правових баз.
Станом на кінець червня 2026 року за межами України тимчасово зберігалося 2299 предметів державної частини Музейного фонду України, що перебували у 17 установах восьми країн. Це зовсім інший масштаб — з різними договорами, історіями власності та правовими статусами.
Що слід робити далі?
Після того, як фізичне врятування колекцій відбулося, настає новий етап — юридична інвентаризація, розуміння поточного стану речей за кордоном.
Це потрібно, щоб виставки, реставрації та тимчасове зберігання стали максимально безпечними, а також для формування чіткого уявлення про ризики:
- Складна історія власності, зміни статусу, наслідки націоналізації;
- Відомі претензії спадкоємців або інших осіб;
- Правовий режим країни перебування та чинність спеціальних імунітетів;
- Термін дії дозволів і законодавчі нюанси.
Отже, директор музею, який у 2022 році стояв перед викликом врятувати колекції, не повинен бути юристом, який вивчає особливості цивільного процесу в різних країнах Європи. Це вимагає державної підтримки і належної інституційної пам’яті.
Колишні інституції, що займалися поверненням цінностей
Варто згадати, що в Україні існувала спеціалізована структура для турботи про культурні цінності: у 1992 році була створена Національна комісія з питань повернення культурних цінностей, а у 2000-му — Державна служба контролю за їх переміщенням через кордон. Проте у 2011 році цю службу ліквідували, передавши повноваження Міністерству культури.
Формально функції залишилися, однак експертна база була втрачена. Сьогодні Україна оперує двома категоріями культурних цінностей за кордоном:
- Вкрадені Росією — їх шукають і повертають спеціальними шляхами;
- Законно вивезені для порятунку — для них потрібні механізми контролю правового статусу і безпечної евакуації назад.
У лютому 2026 року була створена міжвідомча робоча група, до складу якої увійшли правоохоронці, Міністерства закордонних справ, юстиції, митниці, представники музейної сфери та інші відповідальні структури. Її завдання — систематично підходити до повернення культурних цінностей.
Що показує історія з виставкою у Слупську?
Поки що справа зі спірними картинами у Польщі не дала чіткої відповіді, кому вони юридично належать. Ймовірно, це виявиться складним і багатошаровим питанням.
Проте вона вочевидь показала інше — реальні виклики для українських музейних колекцій після того, як їх вже вивезли з зон ризику.
За чотири роки основне завдання полягало у фізичному порятунку, а тепер саме час подбати про правовий маршрут повернення додому, щоб знакові твори мистецтва залишалися під надійним захистом і не ставали предметом нових спорів.
