Альона Луньова: «Ми захищаємо землі, але не відчуваю прагнення захищати людей»

Як виглядає інформаційна політика України щодо окупованих територій: виклики та невизначеність

Адвокаційна директорка Центру прав людини Zmina Альона Луньова розповідає, чому інформаційна політика стосовно окупованих земель – це не тільки меседжі для людей в окупації, а й забезпечення зв’язку, освіти та підтримки.

Інформаційна політика: чи існує вона насправді?

Інформаційна політика щодо окупованих територій не може бути окремою від загальної державної стратегії щодо цих земель. Альона Луньова наголошує, що наразі в Україні бракує єдиного відповідального органу й чіткого бачення, які цілі та меседжі треба формувати. Різні відомства діють автономно, іноді навіть суперечливо, що ускладнює комунікацію з людьми в окупації і на вільній території.

Колишній єдиний орган, який відповідав за цю сферу, був ліквідований, а тепер формування політики перекладено на Міністерство у справах громад, територій і внутрішньо переміщених осіб. Проте цей орган не має в назві навіть згадки про тимчасово окуповані території, що ставить під сумнів пріоритетність цього питання.

Голова міністерства досі не зробив жодної публічної заяви про плани щодо окупованих земель, а у програмі уряду пункт про політику стосовно цих територій є надто абстрактним. В результаті — відсутність послідовної державної лінії, яка б формувала політику та інформаційні послання.

Координація та відповідальність: хто має цим займатися?

Сьогодні немає чіткого суб’єкта, який би працював над формуванням політики щодо окупованих територій у всій її комплексності. Це має бути центральний орган виконавчої влади, який би займався дослідженням ситуації, вивчав вплив російської політики на регіон та координував дії різних міністерств і служб.

Можливими варіантами є або відновлення спеціального міністерства з окупованих територій, або призначення віцепрем’єра, який би курував це питання на міжвідомчому рівні. Зараз же в уряді немає відчутного лідерства – навіть в Офісі президента немає окремої відповідальної особи, окрім заступника, що займається загальною регіональною політикою, де окуповані землі не є пріоритетом.

Основні виклики координації:

• Відсутність єдиного суб’єкта, якому це було б пріоритетом.
• Розпорошеність функцій між різними міністерствами та службами.
• Проблеми залучення та врахування безпекових аспектів, які включає РНБО і СБУ.

Теми і наративи: що і як варто донести?

Інформаційна політика має першочергово сприяти збереженню зв’язку з людьми, які мешкають на окупованих територіях. Важливо, щоб суспільство усвідомлювало, що це наші співгромадяни, які стали жертвами війни та тимчасової окупації. Одночасно не треба всі їх бачити як загрозу чи потенційних колаборантів.

Проблема полягає в тому, що наративи зараз формуються стихийно і різними відомствами у власних інтересах. Наприклад:

1. Міністерство освіти та науки стимулює молодь з окупованих територій здобувати освіту в Україні, забезпечуючи пільги та спрощені умови.
2. Міністерство соціальної політики підтримує евакуйованих грошима та соціальними послугами.
3. Служба безпеки України ретельно контролює в’їзд, застосовуючи перевірки й обмеження, що іноді формує у людей відчуття недовіри й перестороги.

Відсутність узгодженого, гармонійного підходу породжує двоїсті послання: з одного боку — «ми вас підтримуємо», а з іншого — «ви ризик безпеки». Через це відбувається розрив у комунікації і руйнується довіра.

Важливі аспекти для наративів:

• Підтвердження, що окуповані території – це частина України і там живуть наші люди.
• Розуміння, що не всі в окупації підтримують агресора – багато знайшли власні способи виживання і спротиву.
• Розмежування між колаборантами на керівних посадах і пересічними людьми, які вимушені адаптуватися до обставин.

Роль медіа і громадськості у формуванні реального образу окупованих територій

Медіа можуть відігравати величезну роль у тому, щоб зруйнувати стереотипи і показати справжні історії людей, що живуть або виїхали з окупованих земель. Особливо важливо розповідати про молодь, яка не обирала свого місця народження і несе наслідки окупації, проте зберігає українську ідентичність.

Потрібно говорити про стратегії виживання, які змушені застосовувати люди, щоб не програти життєві бої під час окупації. Внутрішня еміграція та мовчання часто є захисними механізмами. І пояснювати публічності різницю у ціні українства у різних регіонах країни — від Львова до Мелітополя, де кожна проукраїнська дія може бути надзвичайно ризиковою.

Крім того, медіа мають висвітлювати системні порушення, які Росія проводить на цих територіях: мілітаризацію, насильницьке отримання паспортів, індоктринацію молоді, примус до призову і т.д., підкреслюючи, що це не вибір людей, а політика окупанта.

Що варто показати в медіа:

• Особисті історії про спротив, який не завжди проявляється у відкритих акціях, а може бути у дрібних щоденних діях.
• Вплив агресивної пропаганди і її обмеження в реальному житті.
• Складність виборів і ситуацій людей на окупованих територіях.

Статистика також говорить сама за себе — лише 0,3% усіх матеріалів у медіа присвячені окупованим територіям. Це демонструє недостатню увагу до складних реалій мешканців цих земель, що потребують більшого розголосу і підтримки.

Фото надане Альоною Луньовою