Попередження проти культів особистості: потрібен лідер чи справедливий устрій?

Чому ми шукаємо сильного лідера замість системи: психологія вождизму в Україні

Не раз українські акції протесту перетворювалися не на боротьбу за демократичні права чи прозорі правила, а на змагання «за» чи «проти» певних особистостей. Чому це відбувається і як уникнути цієї пастки — про це далі.

Потреба належати до групи

Коли настають важкі часи, люди часто повертаються до простих механізмів виживання. Одним із них є регресія до племінного мислення, коли мозок шукає не правду чи глибоке пояснення, а належність і захист у групі. Це дає відчуття підтримки та безпеки, навіть якщо зовнішня ситуація залишається складною.

Ось кілька теорій, що пояснюють цю поведінку:

• Теорія управління терором (ТМТ) — люди підсвідомо шукають захист від страху смерті, згуртовуючись навколо впевнених лідерів.
• Теорія ін-груп і аут-груп — зростає поділ на «своїх» та «чужих», що часто призводить до конфліктів з іншими та підтримки «своїх» лідерів.

Сучасні технології інколи штучно посилюють ці процеси: ботоферми, алгоритми соцмереж і штучний інтелект роздмухують конфлікти й страхи. Невизначеність і тривалий стрес в суспільстві тільки підсилюють цей ефект.

Прототип лідера та помилка атрибуції

Люди схильні підтримувати того, хто є «своїм» — за стилем, поведінкою, видом. Це створює так звану «прототиповість» лідера. Військові довіряють військовим, молодь — молодим, і так далі.

Також існує психологічне спрощення — покладати провину чи заслуги на конкретну людину замість врахування складних обставин (помилка атрибуції). Наприклад:

1. Погані дороги — винен голова району, а не система фінансування;
2. Низькі пенсії — провина мера, а не структурні проблеми;
3. Успіхи держави — заслуга лідера без врахування колективної роботи.

Коли люди не можуть контролювати обставини, активно зростає запит на сильного лідера, який «візьме все під контроль». За опитуваннями, близько третини українців готові віддати перевагу такій фігурі над демократичними нормами.

Це — ідеальний ґрунт для популізму, де кандидати грають на страхах і протистоянні, показуючи себе «сміливими» та «несистемними», обіцяючи швидкі рішення.

Історичне коріння патерналізму в Україні

За десятиліття радянської і навіть пострадянської історії українців привчили очікувати, що держава має все забезпечити і вирішити, а поспіль — не довіряти абстрактним інституціям, а шукати «свого» лідера.

Ця недовіра до системи змушує людей більше цінувати волюнтаристські рішення «згори», аніж процедури та закони, які здаються відстороненими і неефективними.

В умовах війни це особливо відчутно, адже труднощі і загрози здаються надто масштабними, а ефективність державних інституцій — недостатньою.

Різні типи лідерства в ситуації кризи

Макс Вебер визначив три стилі лідерства:

• Традиційне — монархічне або спадкове;
• Раціонально-легальне — базується на законах і процедурах;
• Харизматичне — грунтується на особистих якостях лідера.

Під час війни люди часто обирають саме харизматичних та «воєнних» лідерів, які швидко реагують на виклики.

Це узгоджується з класифікацією Маргарет Германн:

1. Лідери-прапороносці, що формують образ майбутнього;
2. Лідери-служителі, захищають спільні інтереси;
3. Лідери-торговці, що вміють переконувати;
4. Лідери-пожежники, які швидко реагують на кризи.

Локус контролю: куди ми спрямовуємо відповідальність?

Цей психологічний концепт описує, чи вважає людина, що контроль над подіями залежить від неї самої (внутрішній локус), чи від зовнішніх факторів (зовнішній локус).

В Україні сильний зовнішній локус контролю — багато хто вірить, що вирішувати мають «керівники згори», а не вони самі. Фрази на зразок «від нас нічого не залежить» чи «краще не висовуватися» — саме про це.

Через це люди делегують рішення «сильній руці», яка могла б швидко навести порядок.

Що варто пам’ятати і як триматися

Пошук «рятівника» — це природна адаптивна реакція на стрес і небезпеку, але реальні системні зміни не відбуваються миттєво. Щоб уникнути залежності від однієї особи й не впасти в пастку вождизму, важливо:

• Ставити наголос на правилах, цінностях і процесах;
• Підвищувати правову культуру і знання громадян;
• Розвивати інститути стримувань і противаг;
• Підтримувати незалежні медіа і громадянське суспільство.

Історія України показує, що будь-яка влада рано чи пізно може стати владою небагатьох. Тому варто пам’ятати про потребу постійного контролю й участі громадян у публічному житті.

У складних обставинах варто зберігати ясність і не затрачати занадто багато енергії на персоніфікацію проблем. Справедливість і добробут — це результат колективної праці, а не чарівна дія одиничного лідера.

Фото: «Голоси з площі. Картонки»