«У часи руйнувань і змін найбільше бракує людей, які підтримують і надихають»

Пам’ять, що не згасає: 10 років без Павла Шеремета

20 липня минає десять років від трагічної загибелі Павла Шеремета — журналіста, чиє вбивство досі лишається нерозкритим. Його колеги й досі відчувають гостру втрату, а пам’ять про нього живе в їхніх думках, думках про найскладніші моменти професії й особистого життя.

Прощання з Павлом: традиції та відчуття

Щороку вранці 20 липня на перехресті вулиць Богдана Хмельницького й Івана Франка у центрі Києва, де загинув журналіст, можна побачити свіжі соняхи — символ вшанування його пам’яті. Цьогоріч на місце події прийшли переважно колеги з «Української правди» — Севгіль Мусаєва, Михайло Ткач, Роман Романюк, Олександр Шумілін, Олена Рощіна та інші. Вони трималися в невеличких групах, говорили тихо, буквально прислухаючись до спогадів і думок про Павла. Білоруська журналістка Ксенія Голубович фіксувала коментарі для майбутніх матеріалів.

Поруч стояв кремезний чоловік, який щороку наливає “сто грам” Павлові, накриваючи чарку хлібом. Він не хоче говорити на камеру, але відверто жалкує, що справа про вбивство стоїть на місці і замовника можуть ніколи не знайти. Особисто знайомий із Павлом не був, але шанує його як видатного професіонала і людину. Він приходить сюди не тільки у день загибелі, а регулярно прибирає пам’ятний сквер.

Пам’ять у часи війни

Війна внесла свої корективи: на роковини приходить менше людей, адже багато українців, зокрема журналістів, покинули Київ і Київщину, рятуючи близьких та власні життя. Деякі чоловіки, а також жінки узяли до рук зброю, залишаючи журналістику на паузу. Ті, хто залишився на позиціях, відчули значне збільшення навантаження.

Сьогодні молодші колеги, які особисто не знали Павла, вперше приєднуються до вшанувань і дізнаються про нього з розповідей та архівів. Павло став для них легендою — героєм журналістики.

Що кажуть колеги про Павла?

Севгіль Мусаєва, головна редакторка «Української правди»

Впродовж останнього десятиліття Павло залишався «професійним батьком» для багатьох із нас. Згадавши події білоруських виборів 2020-го та протести, я часто думала, як би він висвітлював ці події, який вплив це б мало. Він був надзвичайно важливим голосом не лише для Білорусі, а й України.

Особливо не вистачало його на початку повномасштабного вторгнення. Страх і невизначеність охоплювали всіх, і в такі моменти його мудрі поради й оптимізм були б безцінними. Я часто говорила з ним подумки — як же він вчинив би зараз, що порадив би. Він завжди знаходив вихід навіть із найскладніших ситуацій.

Минуло десять років — спогади поступово вицвітають через напружений час, але біль від втрати лишається дуже глибоким. Особисто я пережила й інші втрати серед колег під час війни. Проте Павло для мене залишається світлим орієнтиром і джерелом натхнення.

Щодо розслідування: я вірю, що замовником були білоруські спецслужби, проте руху у справі майже немає.

Ксенія Голубович, журналістка з Білорусі

Я часто приїжджаю до України й завжди відвідую місце пам’яті Павла. Це втратила не лише Україна, а й білоруські журналісти. Сьогодні ми працюємо у складних умовах, іноді навіть під пильним наглядом і з ризиком для життя.

Найбільше Павла не вистачає саме зараз, коли білоруські медіа змушені працювати в еміграції та втрачати професіоналізм через розпорошення. Багато колег бояться відверто говорити і працюють анонімно. Павло ж не боявся підтримувати людей і надихати свою спільноту.

Михайло Ткач, керівник відділу розслідувань «Української правди»

Павло був важливою складовою української журналістики, таким, хто заряджав колег енергією та професіоналізмом. Втрата його — величезна, і кожна річниця нагадує, як швидко летить час, хоча той трагічний ранок здається нещодавнім.

Його не вистачає невпинно, і кожного року сподіваюсь, що отримаємо відповіді щодо замовників і виконавців. Відчуття відповідальності та пам’яті протягом всього часу підтримують мене в роботі.

Олександр Шумілін, випусковий редактор «Української правди»

Я працював із Павлом лише кілька місяців, але ці спільні моменти назавжди вкарбувалися в пам’ять. Його прихід у редакцію оживляв усіх: він був енергетичним центром і моральною підтримкою. Павло був прикладом справжнього журналіста, який жив професією 24/7 — навіть на відпочинку думав про роботу.

Він був унікальною особистістю, яка могла замінити цілий відділ. Йому бракує нас сьогодні і в будь-якій ситуації він би був надзвичайно корисним.

Олена Рощіна, редакторка новинної стрічки «Української правди»

Десять років пролетіли швидко, але пам’ять про Павла досі жива й болюча. У перші роки після втрати йому найбільше бракувало, бо він був генератором ідей, натхнення і початку багатьох успішних проєктів. Без Павла нам було дуже важко, і це відчуття згуртовувало редакцію.

Під час війни втрата ніби відійшла на другий план через масштабність трагедій, але саме у такі миті дуже бракує людей як Павло — стійких опор і джерел наснаги.

Зараз важко уявити, як би він долучився до інформаційного фронту — напевно, став би активним партизаном у медіа-просторі.

Вбивство Павла не розкрите, і це рана, яка продовжує кровоточити для всієї журналістської спільноти. Незважаючи на війну та інші пріоритети, ми не втрачаємо надії на справедливість.

Пам’ять тримає разом

Завдяки спільності й згуртованості, пам’ять про Павла продовжує тримати журналістів по всьому світу:

1. Об’єднує тих, хто знав і шанував його;
2. Нагадує про професійні й людські цінності;
3. Стимулює прагнення до захисту свободи слова.

Богдан Кутєпов, який під час подій у листопаді 2016 року не зміг бути на місці пам’яті, цього року прийшов із символічними соняхами. Він поділився теплою спогадою про Павла, розповівши, що пам’ятає дату трагічного вибуху саме через народження сина Мирона наступного дня.

Життя поруч із пам’яттю

Пам’ятник Павлу Шеремету, відкритий у 2020 році в центрі Києва, розташований неподалік популярної кав’ярні. Тут влітку людно, відвідувачі насолоджуються відпочинком у тіні дерев. Іноді безпосередньо перед меморіалом стоїть рекламний штендер із запрошенням на каву. Здається, це недоречно, але швидко розумієш: життя триває, і воно таке, яким його любив Павло — живим, енергійним і справжнім.

Фото — «Детектор медіа», Ксенія Голубович, фейсбук Богдана Кутєпова