Журналісти і влада: гострі питання, що розкривають комунікаційний розрив
Заява восьми журналістів провідних українських медіа викликала неоднозначні відчуття. Протягом років медіаспільнота активно висловлювала свої позиції, особливо під час масштабних суспільних рухів, як от кампанія «Стоп цензурі!». Тоді такі заяви підтримували колеги та отримували значний резонанс.
Нині ж процес виглядає інакше: учасники цієї ініціативи не поінформували колег у медіа-чати чи розсилки Медіаруху, а звернулися прямо до громадян. Це породжує деякі небезпечні тенденції, адже окремі видання ніби протиставляють себе іншим – як це було помічено під час останнього оффреку президента. Ідея, що на події були лише лояльні медіа, які не ставили гострих запитань, не відповідає дійсності, про що детально писала Sophia Sereda.
Гострі запитання – чи політичний активізм?
Журналісти дійсно прописали критичні й політично заряджені питання, які навряд чи отримають очікувану відповідь від президента. Ймовірно, це не їхня основна мета — вони прагнули висловити позицію. Таке порушення балансу між журналістикою та активізмом викликає безліч дискусій.
В історії української журналістики були численні випадки, коли гострі запити до влади ставали важливою частиною суспільного діалогу:
- Гія Гонгадзе запитував Леоніда Кучму;
- Сергій Лещенко ставив питання Віктору Ющенку;
- Мустафа Найєм звертався до Віктора Януковича;
- Марина Баранівська критикувала Петра Порошенка (її ініціатива була особистою, а не редакційною).
Усі ці приклади свідчать, що медіа мають право й навіть обов’язок ставити гострі запитання суспільству та владі. Проте контекст війни накладає свої обмеження.
Війна і публічна критика: вплив та відповідальність
Під час війни контроль за владою не втрачає актуальності, але зростає відповідальність за те, якою є публічна комунікація. Жорстка критика може бути використана ворогом для знищення довіри, а також неприхильниками в країнах-партнерах. Стан суспільної думки у таких країнах є крихким і ретельно атакованим російською пропагандою.
Аргумент, що «ворог використає критику» не є приводом для мовчання — правда все одно знайде свого читача, але питання залишається в доцільності часу та способу інформаційного звернення:
- Чи дійсно користь від публічності виправдовує можливі ризики?
- Чи існують альтернативні, більш м’які форми донесення інформації?
- Як узгодити обов’язок інформувати суспільство та підтримувати національні інтереси?
Комунікаційний розрив між владою і медіа
Цей випадок свідчить про серйозний провал у комунікації між президентом та журналістською спільнотою. За півтора року президент не проводив пресконференції, ігноруючи гострі запитання та не запрошуючи представників усіх медіа на офіційні зустрічі. Така стратегія лише підсилює недовіру й породжує напруженість.
На одному з форумів питання погіршення комунікації було відверто озвучене, а два ключові моменти виглядають так:
- Відсутність прозорих каналів для відповідей на складні питання;
- Ігнорування сигналів критики як всередині країни, так і з-за кордону.
Що це означає для влади?
Заява журналістів — не просто набір питань. Вона відображає недовіру до політичної команди та лідера особисто. Часом виникає стійке враження, що в країні відсутня культура критичного діалогу між владою та суспільством — критика залишає враження персональної образи замість конструктивної взаємодії.
Важливо усвідомити, що:
- Проблеми управлінської вертикалі й підбір кадрів мають вирішальне значення;
- Лідер мусить відповідати за дії своєї команди;
- Створення атмосфери довіри й відкритості — запорука стабільності;
Перспективи та очікування суспільства
Журналістська заява викликала бурхливу дискусію в спільноті, виконує роль каталізатора для пошуку шляхів покращення комунікації. Відповідальна політична команда могла б запропонувати:
- Проведення відкритої пресконференції за участі всіх медіа;
- Діалог з авторами заяви для з’ясування нагальних питань наживо;
- Розробку чіткої стратегії комунікації, що враховує військовий контекст і громадські очікування.
Комунікація — це не про замовчування проблем, а про визнання і спільний пошук шляхів їх вирішення. Від цього залежить рівень довіри між владою й суспільством у надважкий для країни час.
