«Дисидент»: нетиповий погляд на опір в Україні кінця 1960-х
Фільм «Дисидент» — режисерський дебют Станіслава Гуренка та Андрія Алфьорова, створений за підтримки Українського культурного фонду та Держкіно. Співавтори прагнули максимально точно відтворити атмосферу брежнєвського СРСР, проте замість звичної історичної драми отримали радше ідеологічний есей.
Сюжетна канва: життя під тиском режиму
Події розгортаються в серпні 1968 року, коли «відлига» остаточно закінчилася, а радянські війська увійшли до Чехословаччини. У центрі історії — Олег (у виконанні Олександра Прищепи), колишній боєць Української повстанської армії, що повернувся з таборів. Попри складне минуле, йому та його дружині Вілені (Вікторія Ромашко) важко знайти нормальну роботу. Проте Олег не відмовляється від принципів, що ускладнює існування йому та близьким. З роками його протест стає більш радикальним, і він готовий на відчайдушний крок.
Структура фільму: чотири погляди на опір
Фільм поділено на чотири частини — «Дружина», «Друг», «Віра» та «Вогонь», в яких показані різні способи взаємодії з тоталітарною владою або її ігнорування:
- Вілена намагається просто вижити, здобути хоч трішки щастя.
- Дядько Яшко, сусід по комуналці, слухає «західні голоси», але критикує дисидентів.
- Молода Даша захоплюється рок-музикою, бере участь у творчості англійською та підтримує листування з ровесниками з Праги.
- Письменник Тарас (Дмитро Ярошенко) запалює промовами про українську мову, проте виявляється агентом КҐБ.
Історична точність і художні рішення
Автори постійно наголошують, що сценарій базується на реальних подіях. Є навіть пролог, де Андрій Алфьоров робить вступ про «відлигу», звільнення в’язнів сталінських таборів (зокрема ветеранів УПА), а також згадує власні сімейні зв’язки з підпільною УГКЦ. В епілозі звучить констатація, що нова хвиля боротьби за незалежність почалася 24 лютого 2022 року.
Проте у прагненні до автентичності знаходимо і суперечності. Архівні кадри Києва 1960-х років використовуються досить активно, але вони не завжди гармонійно доповнюють ігрові сцени, зняті з ефектом «софт-фокус» — чіткість центрованої частини кадру й розмиті краї виглядають дещо дивно і не до кінця зрозуміло, що саме мають передати.
Інтер’єри виглядають недостатньо типово: відсутня атмосфера радянської захаращеності, коли люди бояться викидати речі, та сумна облупленість, особливо у комунальних квартирах. Значна частина персонажів говорить російською мовою, а потім їхні репліки українською дублює той самий актор. Такий прийом заплутує та виглядає неконсистентно.
Музика та культурний контекст
Молода Даша в один із моментів бере гітару, аби виконати пісню власного твору. Цей епізод міг би стати чудовим акцентом, що віддзеркалює еру кінця 1960-х — час хіпі, рока та контркультури, що, незважаючи на «залізну завісу», проникала і в радянське середовище. Однак сцена так і не розгортається на екрані, а звучить лише туга й маловиразна мелодія з невиразним співом за кадром.
Персонажі та внутрішні конфлікти
Ці режисери уникають традиційного пафосу, характерного для жанру історичної драми. Тут немає ідеалізованих дисидентських образів — є подружні розбіжності, зради, нерозв’язні суперечки. Суперечка всередині сім’ї Олега з Віленою — один із ключових мотивів, що підкреслює особисті жертви у боротьбі. Проте іноді характери не прагнуть виглядати повнокровними. Відсутність уваги до дрібних, але важливих деталей епохи підкреслює загальну недостатність емоційної наповненості.
Різноманіття голосів опору
У фільмі звучать різні мотиви й тональності:
- Безкомпромісна рішучість Олега.
- Ніжний, але не менш важливий бунт Даші.
- Обговорення поміркованих дисидентів.
Також присутні теми підпільної церкви, зрадництва та дволикості агентів КҐБ. У сукупності це міг би бути вдалий роздум про складність душ і голосів у радянській Україні, що відзвуками живуть і сьогодні. Однак об’єм зайвого матеріалу частково розмиває головний концепт.
Матеріал підготовлено за підтримки Норвезького Гельсінського комітету та фінансування Норвезького агентства з розвитку співробітництва (NORAD).
